Становлення вищої освіти в Україні починається у 1576 році, коли у м. Острозі на Волині місцевий меценат Костянтин Острозький заснував Греко-слов'янську Академію. У даному навчальному закладі викладався курс «семи вільних мистецтв»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Наступний етап становлення вищої освіти в Україні пов’язаний з утворенням у 1632 році Києво-Могилянської колегії. Це був вищий навчальний заклад, який за усіма параметрами відповідав вимогам європейської вищої школи.

Впродовж багатьох років навчатися в технічних інститутах, нинішніх університетах та академіях, було престижно. Під час вступних іспитів на спеціальності інженерів-механіків, нафтовиків, енер­гетиків, металургів, хіміків були великі конкурси. І навчання в цих вишах базувалося на студію­ванні фундаментальних, загально-технічних, гу­манітарних та спеціальних дисциплін. Навчальні програми включали проходження практик – від ознайомлювальної до двох виробничих та перед­дипломної. До того ж більшість студентів працювала, засвоюючи робітничі професії та отримуючи опла­ту за цю роботу. Кожен випускник вишу знав, що, здобувши освіту, він матиме роботу, буде забез­печений житлом.

«Отримай спочатку нормальну професію, а вже потім…». Багато хто з нас чув цю фразу, яка, попри свою маніпулятивність, досі не втратила актуальності. Адже зараз, коли більше половини громадян працездатного віку має вищу освіту, найвищим попитом на ринку праці користуються ті, хто вміє виробляти, будувати, шити, лагодити і куховарити.

Професійно-технічна освіта (ПТО) є невід’ємною складовою системи освіти України. Це комплекс педагогічних та організаційно-управлінських заходів, спрямованих на забезпечення оволодіння громадянами знаннями, уміннями і навичками певної професії, розвиток їхньої компетентності та професіоналізму, виховання загальної і фахової культури.

Що змінилося за останні двадцять років в Україні: стала технічна освіта кращою та престижною чи вона втратила або втрачає свою значущість для суспільства?

Однозначно – професійний рівень викладаць­кого складу сьогодні набагато кращий, ніж 40–50 років тому. Студентів є кому навчати.

Чому ж тоді впала престижність технічної осві­ти? Чому викладачі бідкаються, що багато студен­тів втратили стимул до навчання? Чому лабораторна база багатьох кафедр не відповідає сучасному рівню? Що це – байдужість чи пристосуванство до реалії сьогодення?

Першоджерелом багатьох негараздів стала середня освіта, яка багато років поспіль знижува­ла рівень знань у школах із математики, фізики, хімії. Впродовж багатьох років культивувалася статистика оцінок, обов'язкове щорічне зростання оцінок із тих чи тих предметів, що ставило вчи­телів у складне становище – або ти виставляєш лише позитивні оцінки, або ти не відповідаєш сво­єму призначенню, оцінюючи задовільно або нега­тивно низькі незадовільні знання своїх учнів.

Викладачі мусять приймати іспити та заліки у цієї частини студентів багато разів (до 10-ти і більше). Закінчується це задовільним оцінюванням студентів чи під тиском керівництва. Збайдужіла частина викладачів займає ту та іншу ніші.

Та частина студентів, що могла би вчитися добре, спостерігаючи, що  погано підготовлені до освоєння знань студенти перекочуються з семестру в семестр, теж перестає добре вчитись. І лише частина студентства, яка за будь-яких умов вчиться добре та сумлінно, здобуває належні знання. Але цих студентів стає все менше і менше.

Що стосується лабораторної бази більшості вузів, то вона аж ні як не від­повідає рівню сучасних технологій: на придбання нового устаткування не вистачає коштів.

Чи можливо це змінити? Можливо. Але для цього треба переглянути на­вчальні плани, вилучити з них навантаження за проходження студентами практик, виконання ди­пломного та курсового проектів.

Література

1. Апанович О. Острозька академія // Урядовий кур’єр. –1994. –15верес.
2. Бєляков Г.Ф., Василенко Є.С., Вілков М.Ф. Київський політехнічний інститут. Нарис історії. –К.: Наукова думка, 1995. –318 с.
3. Бєсов Л.М. Історія науки і техніки. З найдавніших часів до кінця двадцятого століття. 2-е вид. –Харків: ХДПУ, 2000. –250 с.